Бонус 10 000 грн Доля гравця, якого ми представляємо у нашій традиційній рубриці про українських футбольних легіонерів, по-своєму унікальна, хоча й не рідкісна, на жаль, для нашої держави. Здібний хлопець із області, де біля десятка років не було професіонального футболу, намагався пробитися і через аматорські змагання, і через численні перегляди у клубах різних ліг.
Для того, щоб реалізуватися, футболісту довелося їхати аж у нижчі ліги Чорногорії. І саме там він зміг довести свій рівень, навіть будучи іноземцем, пробившись у одну із чільних команд найвищого дивізіону.
Мова про 26-річного універсала атаки Анатолія Корнійчука: вихованець поліського футболу нещодавно підписав контракт із клубом ОФК Петровац із міста Петровац на Мору і встиг провести за нього вже два матчі у чорногорській Першій лізі (так у них називається найвищий за статусом дивізіон).
Як Корнійчук пробивався щаблями чемпіонату Чорногорії, з чим зіткнувся у побуті та роботі в цій країні та чому у розмові з головним тренером своєї нової команди згадує Віталія Кварцяного? Про все це ми поговорили з українським новачком клубу Петровац, який претендує на медалі чорногорського чемпіонату.
– Анатолію, як почуваєтеся у статусі гравця найвищого дивізіону Чорногорії? Адаптація у новій команді вже позаду?
– Чесно скажу, ще не зовсім освоївся, але вже починаю звикати. Клуб все ж із Першої ліги, це трішки вищий рівень, адже до цього я грав лише у Другій лізі, тому трохи важкувато. Через тренування поступово набираю свою форму.
– Розкажіть про останню гру з Зетою. Нульова нічия на виїзді з одним із конкурентів у боротьбі за бронзові медалі вас задовольнила?
– Гра була досить важкою, але результатом тренер задоволений. Я вийшов на заміну наприкінці гри, зіграв крайнього півзахисника. Зета більше володіла м’ячем, але ми створили більше моментів, були більш гострими в контратакувальній фазі. Якщо відверто говорити, то результат був нічийним.
– Що приємно стосовно турніру Прва ліга – у чемпіонаті Чорногорії ваша команда на шостому місці, але від третьої команди відстаєте всього на три очки. Тож уся боротьба за медалі попереду?
– Чемпіонат Чорногорії цікавий тим, що і в Першій, і в Другій лігах команда аутсайдер може забрати очки в лідера. А за напругою та кількістю боротьби чимось схожий на англійську Прем’єр-лігу.
– Знаючи, що ваша команда всього за три очки від медальної зони, не можу не запитати про завдання клубу Петровац. Боретеся за єврокубки чи особливих амбіцій немає?
– Наша головна задача – брати очки, якнайкраще грати в кожному матчі, перемагати і радувати своїх вболівальників гарною грою. А у кінці чемпіонату побачимо. Завданнями на нас не тиснуть, але вітають ігровий та турнірний прогрес.
– Що говорять у клубі про ваш дебют? Скільки часу виділяють на адаптацію?
– Мій нинішній тренер Александар Недович переглядав мене ще тоді, коли я грав у Другій лізі та був кращий бомбардиром. Коли тренер прийшов у Петровац із Сутєски, то запросив мене в команду. Мені комфортно працюється з нинішнім наставником. Тренер наголошує на тому, що все зразу не може бути і треба звикнути та набрати форму.
– Недович свого часу грав за Волинь. Як він згадує цей період?
– У нього хороші спогади про Україну. Про Кварцяного він виключно позитивної думки. Чи копіює він у чомусь Кварцяного? Я б так не сказав. Але у нього вже є досягнення у Чорногорії, виграв Кубок з командою Младость.
– Ви виступали в аматорських турнірах рідної Житомирщини. Як же виник такий екзотичний варіант з працевлаштуванням в Чорногорії?
– Вперше потрапив сюди через знайомих гравців та тренерів. Допомагав мій батько Вадим Григорович – він також колишній футболіст. Я грав тут у Другій лізі за клуб Ібар з міста Рожайє, мав продовжувати контракт. Але в попередньому клубі виникли проблеми з реєстрацією. Я запізнився на три дні, а термін, коли можна заявляти іноземних гравців, закінчився. Після цього змушений був поїхати додому. Заявився за Фортуну з Андрушівки, але знав, що повернуся в Чорногорію.
– А в Україні були варіанти грати на професіональному рівні?
– Я пройшов школу житомирського Полісся – якби клуб не зник, напевно, грав би за нього у Першій чи Другій лізі. У 17 років мені пропонували грати за Рось (Біла Церква), але через певні організаційні причини не вдалося перейти в цей клуб. Шукав собі клуб в Луганській області, грав за Стаханов, але там теж не склалося. Потім був на перегляді в Реалі Фармі з Одеси, але там мені пропонували не дуже хороші умови контракту, невелику зарплатню – навіть не було сенсу їхати грати в чуже місто. Тож потім поїхав грати на аматорському рівні в Житомирську область.
– Перехід з чемпіонату Житомирської області до Чорногорію дався важко?
– Жаль мені моїх земляків. Є дуже багато талановитих футболістів із Житомирщини, які могли б грати на професіональному рівні, але й досі грають на аматорах. Коли у рідній області немає професіонального клубу, не так просто потрапити у чемпіонат України. Хтось ламається після численних переглядів, комусь доводиться працювати на якійсь роботі, а тому вже не до спроб у професіональних змаганнях. Я ж не хотів засиджуватися на одному місці. Тому ризикнув поїхати за кордон.
У Чорногорію приїхав на перегляд. Мені пощастило, що відразу зміг забити двічі і проявити себе. Якби не це – може, Ібар мене й не підписав би, тож я повернувся б на батьківщину ні з чим.
– Але ваш приклад свідчить про те, що в Чорногорії стежать за низовим футболом. В Україні, наприклад, гравцеві з умовної Другої ліги у Прем’єру потрапити ой як непросто…
– Так. Ібар, хоч і є клубом аналогу української Першої ліги, постійно перебуває на виду. Ми регулярно грали товариські матчі з сербськими командами. Зокрема, пам’ятаю, нашим суперником була Воєводина, яка у єврокубках вибивала італійську Сампдорію. У команді Металац зустрів земляка – запоріжця Тараса Бондаренка. Тут багато агентів, які слідкують за гравцями не лише у Сербії, а й у сусідніх країнах. Кажуть, є шанс, загравши у чорногорській Првій лізі, потрапити навіть у європейські чемпіонати. А в Україні на гравців з Другої ліги не звертають уваги. Тут більше шансів кудись потрапити.
– Чи велика різниця між вашою попередньою командою і нинішньою?
– Так, різниця дуже велика. Я забив дев’ять м’ячів у попередній команді, а на новому рівні відчувається більш серйозна опіка з боку захисників. Тут більш швидкісні і більш досвідчені гравці, які пограли в різних клубах Чорногорії. Здебільшого, чорногорські гравці фізично потужні, справжні гренадери. Вперше маю змогу грати з такими фізично дужими футболістами. Тут більше грають в силовий футбол, але техніка теж присутня.
– Ну, з того, що ви описали, чорногорський чемпіонат – це мрія Віталія Кварцяного. А який стиль футболу особисто вам подобається?
– Як форвард, я люблю більш швидкісний, технічний футбол.
– Чи порівнюють вас в Чорногорії з кимось із українських футболістів?
– У них Україна асоціюється з одним прізвищем. Як тільки кажу, що я з України, чую «Шевченко, Шевченко, Шевченко». Знають, звичайно, що у нас є Ярмоленко, Коноплянка, але найбільше згадують саме колишнього форварда Динамо, Мілану та Челсі.
– Нема нічого дивного, що вони, принаймні, чули прізвища сучасних наших гравців – Україна, поступившись у Києві чорногорцям, у Підгориці розгромила їхню збірну, забивши чотири м’ячі без відповіді. Це свідчить про суттєву різницю між футболом в Україні і Чорногорії, чи останнім часом все вирівнялося не на нашу користь?
– У нашому футболі зараз не ті часи, але в свої кращі роки наш футбол був набагато вищого рівня від чорногорського – навіть якщо порівнювати з їхніми піковими досягненнями. Тож перемога України над Чорногорією була не випадковою.
– Як вам Чорногорія як країна?
– У Чорногорії я вже рік. Мені тут подобається. Не знаю, як складеться моя подальша кар’єра у Петроваці, але я б хотів тут продовжувати грати. Якщо буду добре грати, то тренер обіцяв продовження контракту або навіть продаж у більший клуб. Мені треба показати себе з кращого боку, а як далі буде – побачимо.
– Як у вас із побутом? Життя в Чорногорії дорожче, ніж у нас?
– Живу в гарному готелі, клуб оплачує мені номер. До українців тут ставляться добре. Життя, звичайно, дуже дороге. У Чорногорії дуже багато заможних людей, життя тут на високому рівні, відчувається, що країна близька до вступу до ЄС. Дуже розвинутий туризм, гарні умови для відпочинку. На подорожуючих країна має чималий прибуток. Вся держава в горах, тому країна недарма називається Чорногорією (посміхається).
– Чи є у вашому складі гравці збірної?
– Так. 20-річний Анжело Рудович грає в юнацькій зірній, ще 3-4 гравців регулярно залучаються до різних юнацьких та молодіжних збірних. Думаю, кілька гравців із чорногорських команд, які знаходяться вгорі турнірної таблиці, не загубилися б у нас в УПЛ.
– Ви товаришуєте більше з легіонерами?
– З українців я у клубі один. Але я за короткий час вже добре вивчив мову, адже вона схожа на українську. Свого часу з одним із футболістів, Даміром Кошутою, грали разом в Ібарі, з ним більше спілкуюся. Він допомагає найбільше. Але з усіма іншими також підтримую добрі стосунки, колектив у нас дружній, підтримуємо один одного.
– Атмосфера в команді у вас дійсно така, як ми зазвичай бачити у балканців – жарти, підначки, постійний карнавал?
– Так і є. Тренування проходять невимушено, цікаво і інформативно. Та й місцеві футболісти – веселі хлопці.
– Якщо згадати інтерв’ю нашому сайту твого попередника у чорногорському чемпіонаті – кримчанина Іззета Білялова, багато схожого з реаліями?
– Так, читав і ловив себе на думці, що багато того, що й мені в житті траплялося. Є й те, з чим не згоден. Так, він говорив про те, що рівень футболу в Чорногорії та Україні зрівнявся. Але я вважаю, що наш футбол у будь-якому випадку більш сильний і цікавий. У Чорногорії футбол не на першому місці, місцеві більше люблять баскетбол. У порівнянні з УПЛ, то їм до такого рівня дуже далеко. Хіба що можна порівнювати з нашими нижчими лігами – та й то, думаю, провідні клуби української Першої ліги значно сильніші. На зборах подекуди чорногорці на рівних грають з українськими командами, але це ні про що не говорить.
– Які сувеніри вас, здебільшого, просять привезти з України?
– Замовляли форму збірної України, я привіз. Натомість повезу рідним сувеніри з Будви, де ми тренуємося. Кажуть, що це найдорожче місце, всі його вважають найкращим. До речі, офіційні матчі проводимо у самому Петроваці – це невелике приморське містечко.
– Батько й брат вже бачили тебе в грі в чорногорських командах?
– З братом ми грали в одному колективі – Ібар. Нас запрошували на перегляд у інший чорногорський клуб – Рудар із Плевлі, але брат був травмований, а я підписав контракт з Петровацем. Брат грає на позиції центрального півзахисника, зараз – за Фортуну з Андрушівки. В інтернеті є матчі за моєї участі. Батько вказує мені на мінуси й плюси. Я прислухаюся до його думки, адже ми з ним одного амплуа – форварди.
– Ваш батько грав за кілька команд. Чи був у нього шанс пограти на найвищому рівні?
– Він мав запрошення пограти за Полісся, його запрошував Зая Авдиш. В Папірник (Малин) та Керамік (Баранівка) його запрошував ще один тренер з нинішнього Полісся. Але батько мав постійну «громадянську» роботу – викладав фізкультуру в школі. На відміну від футбольних клубів, на тій роботі в нього був стабільний прибуток, тому він не хотів втрачати роботу.
– До речі, житомирське Полісся відновлюється й готується до старту в Другій лізі, не проявляли до вас інтересу?
– Я був на зборах в цьому клубі для того, щоб підтримувати форму. Вони хотіли мене заявити, але я не хотів грати на аматорському рівні. Коли Полісся підвищиться в класі, тоді можна буде про щось говорити. Знаю, що команда надає перевагу лише місцевим вихованцям. Вони не сподіваються на легіонерів. Чи згоден я з такою політикою? Звичайно. Це великий шанс для місцевих футболістів проявити себе. Якщо себе добре проявити, то можна перейти на більш якісний рівень. Шанс, за який можна чіплятися.
– Що для вас означає Чорногорія?
– Тут дуже гостинні люди. Держава красива пейзажами, морем і кліматом. Враження поки виключно позитивні. Але без ностальгії нікуди. Я впевнений, що Україну не проміняю ні на що у світі.
