Олег Матвеєв: "Валерій Яремченко для мого покоління - це головний наставник"

Нападник, який провів у "Динамо" чотири сезони, а в "Шахтарі" – вісім, згадує основні віхи кар’єри й ділиться очікуваннями щодо матчу 25 серпня

— Олеже, про це Вас постійно запитують, та все ж: на найвищому рівні Ви забили 99 м’ячів — як можна було не провести ще один?!

— Статистикою своєї кар’єри я ніколи особливо не займався. Так, уже після завершення проглянув цифри й подумав: якби знав, що в мене 99, мабуть, пограв би ще десь півроку — щоби цифра перевалила за 100. А тоді я цього не знав. Окрім того, мені вже було 33, за кар’єру пережив не одну травму…

— Існує цікава версія: буцімто 2003 року Ви не планували "вішати бутси на цвях", але надійшла пропозиція від "Шахтаря" — працювати у структурі клубу, то Ви й погодились. Із думкою — можливо, вдруге не покличуть…

— Якоюсь мірою, це правда. Тоді я виступав за донецький "Металург". Перед останнім — або одним із останніх — матчів сезону я вже розумів, що завершую ігрову кар’єру. Й тут подзвонив Президент ФК "Шахтар" і запропонував посаду в службі селекції. І я зразу погодився. Тим паче там уже працювали мої друзі — Ігор Леонов і Геннадій Орбу.

— Загалом у донецькому клубі Ви відіграли вісім сезонів. А перейшли влітку 1992-го. Можете детально пригадати перипетії переходу?

— Дуже добре все пам’ятаю. В останньому матчі сезону-1992 "Динамо" програло "Таврії" й не стало чемпіоном. Поєдинок був у Львові, а коли ми приїхали в Київ, дізналися, що в команді буде кадрова "чистка". Мене виставили на трансфер. У цей момент із Донецька зателефонував Валерій Іванович Яремченко, тодішній тренер "Шахтаря", і запропонував змінити команду. Я зразу погодився. Якщо не помиляюся, мій перехід був частиною угоди про трансфер Сергія Реброва в Київ.

— А чому, на Вашу думку, київська команда не стала переможцем найпершого Чемпіонату України? Для Вас той програш від "Таврії" став тим більше прикрим, оскільки в подальшому Ви не були настільки близько до національного "золота".

— Справді, потім такого реального шансу стати чемпіоном я не мав… Програли, бо недооцінили сімферопольців. Пам’ятаю, ми приїхали до Львова всі так нарядні, гарно одягнуті, а гравці "Таврії" — хто в чому; в Києві вже був заготовлений салют на честь чемпіонства, нам пообіцяли преміальні… У підсумку Сімферополь забив один м’яч — Сергій Шевченко після кутового, більше моментів у них не було, але ми не забили і програли.

— Чи відповідає дійсності версія, що, вигравши свою групу Чемпіонату, динамівці вже вважали себе чемпіонами, тому не дуже готувалися до вирішального поєдинку?

— Ні, такого не було. Це чутки. Ми знали, що написано в Регламенті, всі готувалися до вирішального матчу у Львові. Просто, повторюся, недооцінили "Таврію".

— Тоді ж — влітку 1992 року — Ви забили єдиний м’яч за основну команду "Динамо": 6 червня в грі зі СК "Одеса" (4:2). Пригадуєте, як це було?

— Добре все пам’ятаю: Андрій Алексаненков пройшов лівим флангом до лінії воріт і прострелив мені назад, а я вдарив шведою приблизно з дев’яти метрів.

— Переїхавши в Донецьк, Ви зразу почали демонструвати високу результативність. Але в підсумку жодного разу не зіграли за національну збірну України. Більше того: Вас тільки одного разу викликали на збори. Чому так вийшло?

— Сам не знаю. Був на одних зборах національної команди — 1993 або 1994 року. Більше не кликали. Причому з тими зборами така ситуація вийшла: вони відбувались у Дніпропетровську, де ми готувалися до товариського матчу в Києві; й от на другий день я отримав травму й поїхав додому, в Донецьк. І що цікаво, це все сталося перед календарним матчем із "Динамо". У результаті я не зіграв ані за збірну, ні за "Шахтар" проти киян.

— Із другого боку, Ви виступали за юнацьку збірну колишнього СРСР.

— 1987 року ми стали чемпіонами світу свого віку! Турнір проходив у Канаді, а моїми партнерами були такі відомі футболісти, як Юрій Никифоров, Юрій Мороз, Міржалол Касимов…

— Одна з "козирних" рис Матвеєва-футболіста — штрафні удари. Не намагалися підрахувати, скільки таким способом провели голів?

— Я вже сказав, що не дуже вів свою статистику. Тим паче в такому плані… Але якось подумав, що забив приблизно 20 пенальті й десь стільки ж разів відзначався зі стандартів.

— Можете розповісти про специфіку праці з двома знаменитими тренерами — Валерієм Лобановським і Валерієм Яремченком?

— Із Валерієм Васильовичем особливого спілкування не було. Я ж спочатку грав у дублі "Динамо", де моїм тренером був покійний Віктор Михайлович Колотов. Із Лобановським періодично перетинався на базі, й це були незабутні зустрічі — ми, молоді, боялися його! Якось ішов я базою на тренування зі спущеними гетрами, й тут Лобановський мені назустріч — так мене аж пересмикнуло! Або інший випадок: сидимо в кабінеті лікаря, нам міряють пульс, раптом заходить Валерій Васильович — і в усіх пульс підскакує! Щодо Валерія Івановича — можна сказати, для мого покоління це головний наставник. Яремченко зробив дуже багато для нас усіх — маю на увазі себе, Дмитра Шуткова, Ігоря Леонова, Геннадія Орбу, Сергія Попова, Валерія Кривенцова, Сергія Ателькіна й інших.

— Ви ніколи не задумувалися, чому за часів Вашої кар’єри у футболі України не було національного Суперкубка?

— Задумувався, справді. Й дуже жалію, що не зіграв у матчі такого рангу. Я впевнений, що тоді протистояння "Динамо" і "Шахтаря" нічим не поступалось би сьогоднішньому.

— Чого очікуєте від XVII Суперкубка України?

— Зрозуміло, що тепер він буде ще принциповішим! Упевнений, і "Шахтар", і "Динамо" будуть іще більше мотивовані!