Мохамед Доу: "Відчуваю себе наполовину українцем"

Півзахисник Спортивного клубу "Чайка" лівієць Мохамед Садег Доу майже рік відновлювався після важкої травми. На щастя, найважчий період в житті нашого легіонеру вже позаду.

В листопадовому матчі проти "Полісся" Доу офіційно повернувся до складу "жовто-синіх". А з часом відповів на запитання прес-служби:

– Мохамеде, дуже раді за тебе, що нарешті ти відновився після травми. Напевно, останній рік в твоєму житті мав особливі почуття? Як впорався з неприємністю?

– Це був найважчий рік в моєму житті. В мене трапився відкритий перелом руки. Це дуже складна фізична та психологічна травма. Але головна проблема була в тому, що операція відбулась лише за три тижні. Витримати біль було майже неможливо. Я навіть не міг спати. Вже після операції я сподівався, що досить швидко зможу відновитися. Але ситуація з рукою мала більш складне становище, ніж всі вважали до того, тому з часом мені зробили другу операцію. Це була просто жахлива частина мого життя.

– Виходить, в одну мить твій життєвий уклад змінився на 360 градусів. Чого тебе найбільше бракувало в той час?

– Усе моє життя в той час будувалося з двох складових: першу частину кожного дня я вчився, другу – грав в футбол. Раптом я цього лишився на 100 відсотків. Просто уявіть мій стан: це в умовах, коли я іноземець перебуваю далеко від батьків та рідних для мене людей. Я ледь не зійшов з розуму, адже я розумів що така ситуація зі мною відбуватиметься не тиждень чи два, а кілька місяців.

– Думка про те, що коли-небудь ти повернешся до складу "Чайки", хоч трохи допомагала тобі долати цей жахливий стан?

– Спочатку було важко змиритися з тим, що футбол на певний час викреслений з мого життя. Я дуже зрадів, коли до команди прийшов Тарас Іванович Ільницький. Я досить швидко побачив, що в команду прийшов тренер, який розуміє футбол. Розуміє з точки зору сучасного його розвитку. Я розумів, що з ним нарешті з’явиться можливість прогресувати. І я дуже хотів з ним працювати. Але раптом сталося те, що сталося… Протягом цього року я звичайно не залишав команду з поля зору. І відчував себе досить незвично: хочу грати, але маю бути глядачем.

– Давай поговоримо про більш приємні речі. Згадай будь ласка, як ти знайшов "Чайку", а клуб знайшов тебе?

– Пам’ятаю, що я грав за київський "Локомотив". Був зимовий турнір і ми грали з "Чайкою". Мене запримітили та запросили на перегляд. Перший раз я відмовився, напевно злякався чогось. З часом "Локомотив" і "Чайка" зустрілися знову. Мене знову покликали, сказавши що я потрібен команді. Тоді я вже погодився приїхати. Зіграв десь півгодини в контрольному матчі і мені відразу запропонували залишитися в клубі. Тоді "Чайка" готувалася до чемпіонату України серед аматорів. Ми провели гарний сезон, досить потужно зіграли в чемпіонаті. Також у першому ж році за клуб я виграв Кубок України серед аматорів.

– Що для тебе "Чайка" сьогодні?

– Цей мій другий дім. Завдяки клубу я став професіоналом. Так, я рік не грав, багато втратив, але я готовий доводити що потрібен команді. Для мене шкода, що зараз почалася відпустка. Тренувань не буде ще понад місяць. Але я не збираюся відпочивати. Я сам собі відмінив відпустку і кожного дня продовжую працювати з м’ячем. Хочу як найкраще виглядати у січні, коли команда повернеться до роботи.

– Ти сам лівієць. Як давно ти в Україні та як потрапив сюди?

– Мені було років 10, коли мої батьки приїхали в Україну працювати. В Києві я навчався в арабській школі. А у дворі грав з однолітками в футбол. Так потроху пізнавав російську та українську мови. З часом батьки повернулися до Лівії, а я залишився тут, адже навчався в інституті. Більшу частину свого життя я живу в Україні.

– Звідки любов до футболу? В тебе футбольна родина?

– В Лівії досить полюбляють футбол. Але умови для розвитку цього виду спорту набагато гірші, аніж в Україні. В моїй родині майже усі чоловіки грають в футбол – батько, старший брат і дядя. Що правда до професійного рівня дійшов тільки я.

– Чим насамперед відрізняється Лівія та Україна?

– Лівія була чудовою країною до війни. Люди жили досить гарно, майже усе коштувало дешево. Самі люди були значно добріше. Але війна змінила ситуацію у гірший бік. Зараз в Україні набагато краще, аніж в Лівії, тому що є робота, є умови для розвитку футболу і таке інше. Якщо б я зараз опинився в Лівії, навіть не можу уявити чим займався би там.

– В Україні ти вже 15 років. Ким ти себе відчуваєш – лівійцем чи наполовину українцем?

– По корінню – звичайно лівійцем. Але я настільки звик тут до всього, мені подобається в Україні. Це моя друга країна. Тож, напевно, відчуваю себе наполовину українцем.

– Чи є в тебе футбольна мрія? Якщо так – чи пов’язана вона з клубом, в якому ти зараз граєш?

– Я мрію про власний стадіон "Чайки". Щоб команда грала на очах власних вболівальників в Петропавлівській Борщагівці. А ще мрію про день, коли наш президент Нігруца Олександр Петрович поставить завдання вийти у Першу лігу. З таким тренером як Тарас Ільницький це цілком під силу нашій команді.