Бонус 10 000 грн Вступне слово;
Пролог;
Розділ 1. Безодня. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 2. Фуентеальбілья (частина I)
"Ми спостерігали за ним під час перегляду, і вже на п'ятій хвилині сказали: "Заберіть його з поля, давайте дивитися наступного"
Бало, тренер "Альбасете"
Йому ледь виповнилося вісім років: цей пісний малюк, білий і худий немов бавовняна нитка. Хтось зазначив, що у нього завжди було обличчя ідеального невинного дитя. Інші побачили мигцем тисячу масок: здатність адаптуватися до свого оточення і до кожного моменту, завжди управляти м'ячем і грою - але, керуючи, контролювати; завжди, на кожній ділянці поля. У той день, на перегляді, його полем був жорсткий гравій. Тут знаходилися сотні дітей, за якими спостерігали, яких оцінювали; тут вирішувалося їх майбутнє. Але він грав так, немов все ще перебував на своєму полі, на конкретному ігровому майданчику у Фуентеальбільї, де його завжди можна було знайти.
Він щодня пропадав на цьому полі. До тих пір, поки не наступав вечір. "Я грав годинами, особливо після школи, - говорить Іньєста. - Дуже шкода, що тоді там не було освітлення. Коли темніло, доводилося йти додому. Іноді за мною приходила мама або бабуся. Якби раніше там було освітлення, як зараз, ви б мене ні за що звідти не вигнали".
Тоді він ще не знав, що поруч з його школою - менш ніж за сотню метрів від "Бару Лухан", яким володіла його мама Марі; менш ніж за сотню метрів від роботи його батька Хосе Антоніо, який був бригадиром мулярів, які працюють у цьому районі - була написана історія. Ніхто з них не знав. Ані сім'я, ані друзі, які розділили з ним ці ігри; як і раніше його друзі.
Абелардо на прізвисько "El Sastre" ("Кравець"), досі бачить, як невелика фігурка наближається до його дому. "Я був на чотири роки старший за нього. Андресу було шість років, мені - десять, але він був у три-чотири рази краще за мене, - говорить він. - Мої стосунки з Андреасом ґрунтувалися на футболі. Футбол, футбол, ще більше футболу. Більше у наших життях нічого не було. Кожен день він приходив до мене додому з м'ячем в руках. У нас був один лише м'яч. Це був радше жмутик, аніж м'яч, але тим не менше.
Він приходив до мене і забирав мене грати з собою. А якщо він не приходив, я зривався з місця і йшов до "Бару Лухан", щоб відшукати його. Звідти ми йшли на шкільний майданчик, штовхаючи м'яч всю дорогу. Потім ми грали на майданчику до тих пір, поки хтось не приходив за нами. Зазвичай це була його бабуся. Вона забирала його. Але я був старше, тому й добирався додому самостійно. У той час у Фуентеальбільї не було іншого поля".
На шкільному майданчику була баскетбольна розмітка з величезним деревом в одному з кутів. "Я не знаю, чому, але саме те дерево мені постійно згадується; врізалося в пам'ять, - продовжує Абелардо. - Мої батьки розповіли мені, що раніше на цьому місці знаходився ставок, і поруч з ним росло дерево. А потім там був побудований дитячий майданчик. Хуліан [ще один друг дитинства], Андрес і я проводили там увесь час, штурхаючи м'яч. Ми били пенальті і запалювали "свічки", у нас було все для цього необхідне".
Все було м'ячем, а м'яч був усім. "Як би я знову хотів знайти цей м'яч, - каже він. - Важкий, гумовий, зі стертою поверхнею і вже безбарвний".
"Я навіть не впевнений у тому, що він був білим, - зізнається Хуліан. - Я вже не пам'ятаю. Але я все ще пам'ятаю, як Андрес йде уздовж дороги, штурхаючи цей м'яч. Навіть зараз, кожного разу, коли я його бачу, в голові з'являється ця картинка. Він був схожий на Олівера Атома з мультфільму "Олівер і Бенджі". М'яч завжди його супроводжував".
Те ж саме можна сказати і про Хуліана на прізвисько "Пето" - його місце відпочинку щодня після школи було тим самим. "Він стукав у мої двері, тримаючи в одній руці бутерброд, а в іншій - м'яч".
"Ходімо, потренуємо удари по воротах".
"І я відповідав:" Гаразд, Андресе".
Потім вони відправлялися на пошуки Абелардо, щоб відтворити перше в футбольній кар'єрі Андреса Іньєсти триденте. Хуліан жив прямо за "Баром Лухан". Він і досі там живе.
Він каже: "Ми придумували ігри зі штрафними ударами і пенальті, і проводили на тому полі весь вільний час. Коли нам потрібен був воротар, ми запрошували до своєї компанії одного з дітей. Там завжди хтось перебував поруч. Звичайно, Андрес був одним з найменших, але він таким не вважався. Він завжди грав у нашій команді. Він був досить сильним, щоб грати з дітьми свого віку, з ними йому було нудно. Інші діти його віку перебували там тільки з однією метою - заповнити порожнечу у воротах або для того щоб перетворитися на "стінку" під час виконання нами штрафних ударів. Але тільки не Андрес; він був іншим".
"Час від часу з м'ячем траплялися різні історії, - продовжує Хуліан. - Проблема виникала, коли м'яч пролітав над стіною і залітав на чиєсь подвір'я".
Потім хтось повинен був піти і забрати його. І, звичайно, сусіди не були від цього в захваті. Абелардо або Хуліан йшли "на справу", тоді як Андрес залишався і чекав. Зрештою, він був наймолодшим. "Потрібно було бачити обличчя сусідів... але врешті-решт вони завжди повертали м'яч нам, навіть якщо були розгнівані. "Ось твій клятий м'яч".
Клятий? Блаженний! Особливо для Андреса.
"Так і є, - погоджується Хуліан. - У більшості випадків м'яч був саме з ним. Він був тим, хто брав м'яч під пахву, і... у підсумку йому навіть вдалося зробити з нас більш-менш пристойних гравців - які близько не годились йому в підметки, але все одно непоганих. Ми проводили з ним так багато часу, що дечого у нього навчилися. Ми були серед кращих гравців у місті".
Абелардо додає: "Раніше він грав з дорослими дітьми. Він ледь був їм по пояс, але міг робити з м'ячем все, що хотів. Він міг битися з кращою і найдорослішою дитиною у місті, і він посадив би його на п'яту точку".
Навіть із заходом сонця у них було власне поле. У "Барі Лухан" була підсобка, і ми влаштовували у ній останню гру, - розповідає Абелардо. - У той час як наші батьки вечеряли всередині, ми грали м'ячем з якогось зім'ятого паперу. Один з нас займав місце в уявних воротах, тоді як двоє інших намагалися йому забити. І це заняття було цілком енерговитратним; по закінченні гри ми дуже пітніли".
У вихідні Хуліан, Абелардо і Андрес "підписували" ще одного гравця - Ману; він припадав Андресу двоюрідним братом. Саме він повідав всьому світу про те, що на вулицях безіменного містечка в Ла-Манчі, назву якого більшість людей навіть запам'ятати не в змозі, сталося щось надзвичайне.
***
"Андрес вже був рекомендований нам своїм двоюрідним братом Ману де Мануелем, який у той час грав за "Альбасете", - згадує Віктор Ернандес, один з перших тренерів Іньєсти у "Альбасете", клубі, в якому Андрес почав свою кар'єру.
Історія починається з Педро Камачо, брата колишнього тренера збірної Іспанії Хосе Антоніо Камачо, одного з найвидатніших футболістів в історії "Реала", клубної легенди. Педро був тренером Дані в "Атлетіко Ібаньєс". "Дані" ж був Хосе Антоніо Іньєстою, батьком Андреса, і, за його власним визнанням, вболівальником "Атлетіка". Він отримав це прізвисько у честь Дані Руїса Базана, форварда "Атлетіка" (Більбао) 70-х і 80-х років. "Він [Хосе Антоніо] був не настільки сильний, як його син, але трохи грав у півзахисті і був зіркою у [регіональній лізі] Преференте і [четвертому дивізіоні] Терсеро", - розповів Педро, колишній тренер Іньєсти-старшого.
Хосе Антоніо сподівався, що його син досягне того, що він не зміг. Але для початку він не міг відвести його навіть на перегляд. Хосе Антоніо прочитав оголошення у місцевій газеті, у якому говорилося, що у Альбасете відбудеться перегляд. Але коли він прийшов туди разом з Андресом, їх відправили назад. "Він ще замалий", - сказали вони. Усього лише сім років від народження. Занадто юний і дуже маленький.
Тому Іньєста-старший відправився до Педро і попросив його знайти місце, щоб переглянути Андреса. Як наслідок, батько і син опинилися на полі Федерації; тільки це було не поле, в усякому разі, не повноформатне. Вони опинилися на семисторонньому гравійному полі без роздягалень. Тому вони перевдягалися у роздягальні, яка була розташована в іншому місці поблизу.
Отже, Педро відкрив двері, що ведуть на поле. Хосе Антоніо був задоволений, а разом з ним радів і Ману. "Ти не пошкодуєш, він дійсно хороший", - говорив Ману знову і знову. І він не помилився. "Я їм говорив, що поки вони самі не побачать його в дії, не зрозуміють, наскільки він хороший".
У той день їм все вдалося. Хосе Антоніо взяв машину, старий Ford Orion, і поїхав з Андресом до Альбасете, який знаходився у 46 кілометрах. Там було багато дітей. Спостерігачами і оцінювачами виступали Гінес Мелендес, який відповідав тоді за молодіжну систему, Андрес Ернандес, його син Віктор, а також Бало. "Ми спостерігали за ним, і вже на п'ятій хвилині перегляду сказали: "Заберіть хлопчину з поля, давайте переглядати наступного", - говорить Бало.
Бало вважає, що тоді не минуло й п'яти хвилин. У будь-якому випадку це не мало значення. "Його перегляд не зайняв багато часу, ми вже були переконані. Після всього сказаного і побаченого нами у той момент цього було більш ніж достатньо. Спостерігати за ним було дивно: він був таким маленьким, що м'яч, що знаходився біля його ніг, здавався набагато більшим, ніж був насправді. Чому ми зарано перервали його перегляд? Тому що ми були більш ніж упевнені, і ми вважали за краще використати цей час для перегляду інших дітей, у якостях яких ми сумнівалися. Відносно ж Андреса не було ніяких сумнівів".
Далі буде...
